З Вовкою ми познайомились у п’ятому класі на тренуванні футбольної секції дитячої спортивної школи, яка ще не мала дебільної приставки «олімпійського резерву». Він був чистокровний к@ц@п – його батьків, як і тисячі їм подібних, занесло до нас у п’ятдесяті роки минулого століття. Ми приятелювали і після школи вже дорослими – зустрічалися чи не щонеділі на спортмайданчику де разом ганяли м’яча.
Там він і розповів якось про свої відвідини батьківщини батьків – дєрєвні десь у рязанях-саратовах. Після вечері із випивкою в день приїзду він пішов зранку в центр села до магазину купити чогось аби похмелитися. Ще здалеку почув голосні крики, прокльони і сварку з матюками, що лунали зі згаданого магазину. Зайти побоявся – нехай та бійка закінчиться! Минав час але бійка не затихала. Тоді Вовка насмілився зайти – сильно вже хотілось похмелитися! Всередині він побачив, що жодної бійки немає – вони там просто так розмовляють!
Слід сказати, що мова самого Вовки, особливо в суперечливі моменти гри у футбол, зовсім не була, м’яко кажучи, бездоганно ввічливою. То як же треба було тим к@ц@пам матюкатися, щоб його, здорового мужика, налякати!
Закінчив Вовка свою розповідь тим, що повернувшись із батьківщини предків остаточно зрозумів, що він українець. Так воно і було – він тоді вже був одружений з молодшою сестрою моєї однокласниці.
